| ПРОСВІТНИЦТВО. Кінець ХІХ початок ХХ століття. Хвиля буржуазних та соціалістичних переворотів в Європі. Перша світова війна. Перерозподіл земель, територій, країн. Ріст самосвідомості всіх верств населення, зародження технічної революції. Австро-угорська імперія під тиском національних рухів, з усвідомленням загрози розпаду, у цей період змушена була іти на поступки основним націям надаючи їм певної автономні права. Водночас питання визначення українців імперським керівництвом було фактично віддане на поталу полякам, які беззаперечно домінували у всіх органах влади на території Східної Галичини. Та й українець на той час звався русином і одними з тогочасних ідеологів розглядався, як підвид нерозвиненого поляка, а другими, як підвид росіянина, який намаганням об’єднання з малоруським народом Росії загрожує безпеці імперії . Таке безправне положення українців підтримувалося також різними поглядами на самовизначення серед тогочасної української еліти, чварами різних партій. Як і зараз, одні хилилися на схід, другі на захід.
90-і роки ХІХ століття. Під тиском масового національного руху українців, поляки погодилися на створення в Львівському університеті української кафедри історії (офіційно – “історії Сходу Європи”) та кафедри української літератури, трьох українських гімназій та страхового товариства “Дністер”. Створено декілька українських політичних партій європейського зразка, зросла кількість українців серед депутатів уряду (галицького сейму).
Революції в Росії та балканські війни в Австро-Угорщині сприяли лібералізації та поступкам влади в питаннях розширення прав українців у Галичині. Вже перед першою світовою українці мали 6 державних гімназій, 15 приватних середніх шкіл, 3000 народних шкіл. У Львівському університеті було відкрито 7 українських кафедр. У 1913 році українською мовою в Галичині виходило 66 періодичних видань.
Попри всі зусилля, попри великі досягнення народ в цілому, особливо низи, все ще борсався в трясовині злиднів і відсталості.
Той період в історії села також можна було-б відзначити відродженням просвітництва та культурного здвигу. Побудова нової церкви, школи, клубу-читальні потребували нових організаторів та педагогів. І не поставних, а місцевих – українських. Слід зазначити, що в Австро-Угорській імперії, а пізніше і в Польщі, до якої належала Західна Україна, українська мова була дозволена строго регламентовано і практикувалася хіба що для спілкування на побутовому рівні. Все діловодство велося на німецькій та польській мовах. За порушення призначався штраф.
В переважній більшості українське населення складали селяни, яким у кращому випадку вистачало засобів для підтримання прихатньої господарки та побутових ремесел і вони практично не мали змоги здобути пристойну освіту, чи тим-паче організувати якесь масове виробництво. Русини ( українці ), з точки зору можновладців Австро-Угорської імперії та Польщі, надавалися хіба що в якості наймитів. Можливість вивчитися чи дати таку змогу дітям, щоб вирватися від покріпачення, було найзаповітнішою мрією кожного селянина. Поняття вчений чи навіть вивчений не тільки викликало повагу серед людей , а й ототожнювалося з волею і забезпеченістю.
Польське керівництво на теренах Львівщини, яка на той час відносилася до Австро-Угорської імперії, не спішило розширювати право українців на навчання тим більше українською мовою. Прийняте шкільною крайовою радою ще в 1894 році “Orzecztnie” (постанова) №21184 про реорганізацію народної школи в с.Чернява Мостиського шкільного округу в 4-класну школу людову посполиту, було затверджене аж через 9 років.
До слова, в с.Малнів за рішенням крайового комітету про реорганізацію однокласної народної школи в двокласну ще 1874 року, остаточне рішення було прийняте в 1911 році. У м.Мостиськах рішенням крайової шкільної ради Калузького шкільного округу від 1894 року, засновано п’ятикласну народну школу. У с.Соколя на той час діяла однокласна школа. В с.Годині діяв філіал мостиської школи.
Чому так довго? Хочете школу – будуйте силами села. Практично всі витрати на побудову та утримання школи в с.Черневе (виділення земельної ділянки: для приміщення школи, городу та шкільного поля, побудова - школи, помешкання для вчителів, гімнастичного залу, внутрішнє облаштування школи, її утримання, опалення, освітлення, обслуговування приміщень та найм для цього працівників) , забезпечувалися за рахунок мешканців села. Влада зокрема на ці потреби виділяла 9% всіх податків отриманих з селян. На шкільне приладдя ( крейда, губка, папір, атрамент і т.п.) крайова шкільна фундація в рік виділяла 20 злотих, а селяни сплачувати 5 злотих.
Відповідно до вищевказаного “Orzecztniа” педагогічний штат школи складався з трьох учителів: керуючого учителя, старшого учителя, молодшого учителя, які згідно статуту, належали до 5 класу посад.
Слід зауважити, що цегла для побудови спочатку церкви , а пізніше школи і клубу-читальні була випечена на спеціально облаштованих поблизу села цегельнях ( в урочищі “Ріжкі” ( глинна гора біля лісу) та “Цегольня” (поблизу сучасної водокачки) ).
Відправляти дітей у школу дозволяли собі лише ті мешканці, яким діти не були конче потрібні для роботи по господарству.
Звичайно не було жодного навчання в період воєн, які смерчем пронеслися по довколишніх теренах.
За переказами старожилів та скупими документальними даними найстрашніший період в історії села – 1914-1920 роки. Підчас першої світової війни військове командування та влада Австро-Угорщини, підтримувані польськими шовіністами, відступаючи під тиском російської армії, всю вину за свої невдачі поклало на мирне українське населення, яке звинувачували у “москвофільстві”. Почалися масові репресії, вбивали, вішали не дивлячись на вік та стать, лише за національну приналежність.
Типовим прикладом свавілля австрійської влади була розправа над привезеними 14 вересня 1914 року у м.Перемишель з с.Волиці 45 селянами, яких під схвальні вигуки польських шовіністів шаблями порубали угорські вояки. Надзвичайною жорстокістю по відношенню до українців відзначалися польські солдати в складі австрійської армії, виражаючи це як помсту за колишні поразки від козаків.
Не один десяток чернівців полягло від угорських та австрійських багнетів. Більшість хат у селі було спалено, криниці засипані. Селяни тікали за ріку, переховувались у лісі з дітьми та худобою. Хто не загинув від кулі чи штика, помирав від холоду та голоду, епідемії тифу.
Початок 1915 року ознаменований переможним походом російської армії на австро-угорську та німецьку і захопленням в у березні, після 4-місячної облоги, фортеці Перемишля.
По різному солдати різних армій поводилися з мирним населенням. Очевидці розповідали, що при зустрічі з селянами, які терпіли від голоду, німецькі солдати пригощали хлібом консервами , частували шоколадом. Таке не забувається. Про поводження австо-угорської армії та поляків було вже сказано. Попри всю бідність російської армії “москалі” пишалися своєю країною і поводилися як визволителі, які рятують своїх братьєв слов’ян “хахлов” від німців. “Мы под пушки подбежали, закричали все ура. Наша матушка Расея всему миру голова” – популярна тоді серед них пісня. “Москалі” так захоплювалися перемогою, що в квітні 1915 року в Львів та Перемишль відвідав цар Микола ІІ, щоб проголосити об’єднання великого російського народу.
Перебування “російських визволителів” в Галичині була невідкладно ознаменована закриттям українських шкіл та гімназій, ліквідацією українських організацій і установ, в тому числі “Просвіти”, забороною всіх українських газет і журналів, перебудовою шкільництва, помпезним спалюванням українських книг, арештами української інтелігенції та св”ященників (19.09.1914 року заарештовано А.Шептицького до 10.09.1917 р.). Прибувший 7.09.1914 року у Львів генерал-губернатор Галичини О.Бобринський сказав “Я буду тут запроваджувати російську мову, закон і устрій”. Гасло російської адміністрації було таким - “Кінець українству”, а принципом політики - “Один цар, один народ, одна віра”.
А як же селяни? На початку 1915 року делегація з представників прилеглих українських сіл прийшли до градоначальника Перемишля щоб з’ясувати, чи можна використовувати землю польських поміщиків, які втекли, для сівби, то градоначальник розпорядився всю делегацію заарештувати і ув’язнити.
В травні 1915 року почався контрнаступ австрійської армії на росіян. Лінія фронту проходила по південно-західній околиці села Чернево. Результатом багнетної атаки двох армій, яка відбулася в районі Каракоп та пасовиська за селом, стали сотні загиблих солдат, які протягом декількох тижнів лежали на місці смерті. Трупи розкладалися та спричиняли неймовірний сморід і загрозу епідемії. Пізніше австрійські та німецькі солдати окопалися та вели гвинтівочний та гарматний вогонь з пагорба під лісом, а російські війська відбивалися, окопавшись на пагорбах Бучки і в районі урочища Поляна та Ріжгі,.
Поблизу с.Чернево, неподалік від місця вищевказаних боїв до сьогоднішнього дня розташовані два занедбаних військових цвинтаря, де у 1915 році італійські полонені, під наглядом німецьких військових поховали вбитих солдат. На 4-метровому бетонному обеліску великого цвинтаря німецькою мовою вибито надпис : “Тут спочивають німецькі, австрійські і російські солдати кожен з яких загинув за свою батьківщину”. На восьми повздовжніх солдатських (по чотири з обох сторін від входу) та чотирьох поперечних сержантських(за обеліском) валах надгробні плити з написами : “Тут лежить російський (австрійський, чи німецький, чи разом) солдат”. На другому невеличкому цвинтарі, що за сто метрів від першого спочивають вищі офіцери трьох армій. Цікаво, чи на території Росії чи Польщі є подібні цвинтарі?
Після розпаду Австро-Угорської імперії, незначного періоду існування Західно-Української Народної Республіки та так званої Конгресівки, Східна Галичина знову опинилася під пануванням Польщі. Почалися небувалі репресії українського народу. Тисячі українців загинули в польських концтаборах. Публічно польська влада декларувала вільність українців. Так 26 вересня 1922 року, заради прихильності західних країн, польський сейм прийняв закон про воєводську автономію Східної Галичини та створення українського університету, який так ніколи і не був втілений у життя.
Що ж робити простим селянам? Не помирати ж. Повоєнний час. Відбудували хати. Привели в порядок господарку. Час відроджувати освіту.
У 1922 році в с.Черневе місцевими сподвижниками (отцем Климентієм Хотинецьким, селянами – Антоном, Іваном, Тимотеєм та Іваном Федевичами, Петром Кунчиком, Юрком Козиняком, Михайлом Фаріоном, Сеньком Тропаком і Адамом Єресманом) заложено читальню “Просвіта”. З цієї нагоди директором Товариства “Просвіта” у м. Львові на ім’я о.Хотинецького надіслано привітального листа у якому зазначено наступне: “...З нагоди перших загальних зборів одної з наймолодших донь нашого Товариства, бажаємо їй якнайгарніших успіхів в її культпросвітних змаганнях та надіємося, що наше громадянство буде до цієї праці щиро горнутися щоби цею працею стати в ряди культурних народів Європи...”.
Першим “спонсором” читальні став Василь Дрімаловський, який вніс для ремонту приміщення читальні 1000 марок.
Чернівська “Просвіта” проіснувала до нового “визволення” у 1939 році.
Джерело: http://істор. література, архів, дослідження |
Код кнопки
