Каталог статей

З поміж інших, можливо і набагато цікавіших, життєвих доріг чернівців, хочеться окремо оповісти про долю однієї дівчини.
Український часопис в Нью Йорку (США) “Життя і слово” у квітні 1976 року підготував ряд публікацій присвячених відомій артистці українського походження Катерині Юрківні Іваночківні (Іваночко). У них було узагальнено основні віхи у житті нашої землячки, яка у далекому 1913 році виїхала в Америку і присвятила своє життя (крім фізичної праці на прожиток) благородній місії - популяризації українського театрального мистецтва за кордоном. Природна обдарованість, неабиякий талант, відданість українській культурі, помножені на щоденну кропітку працю, принесли Катерині Юрківні заслужену славу не тільки серед поціновувачів театру, а й усієї української діаспори за кордоном.
Хоча діяльність Катерини Іваночківни, як драматична так і соціальна, неодноразово висвітлювалася у пресі, радіо та телебаченні на теренах Америки, на Україні про неї знає далеко не кожен театрал. На превеликий жаль в період панування на українській землі Австро-Угорщини, Польщі та Росії, досягнення наших земляків, яких доля розкинула по всьому світу, афішуванню не підлягали. Більше того, активна національна позиція у діяльності так званих нацменшин, тим паче в еміграції, розцінювалася правлячими на Україні узурпаторами, як антивладна і тому заборонена для загалу.
Втрачене не надолужити. По смерті Катерини Юрківни (15/09/1982 року) нащадкам залишилися хіба що пам’ять про неї та перекази людей, які мали честь насолоджуватись її майстерністю на сцені чи у спілкуванні. Нажаль немає уже серед односельців жодного, хто б пам’ятав Іваночківну, померли і ті з них , з ким вона листувалася.
Катерина Іваночківна - одна з багатьох дочок України, яка у нелегкі часи покинула рідний край з виключно благородною метою - заробити на чужині грошей та й вернувшись на Батьківщину хоч чимось допомогти рідним. І не пропала під тягарем чужих людей, чужого краю. Не розміняла дівочу честь та людську гідність на “швидкий” долар, не втратила на чужині почуття патріотизму, а зуміла зберегти і примножити паростки національного духу, славлячи цим і себе як особистість, і український народ як націю. Думається, що не одна дівчина у долі Катерини може побачити свою життєву стежку.
Народилася Катерина Іваночківна у 1896 році в селі Чернево, Мостиського району, Львівської області. Сім’я складалася з восьми осіб: батьки та шестеро дітей. Родичі були бідні – мали пів моргу землі. Катруся народилася в стодолі, бо саме тоді її батько відлучився від своїх родичів і жив з молодою жінкою деякий час у стодолі, поки збудував сяку-таку власну хатину. Щоб нагодувати сім’ю батько наймався до багачів, потім став тягачем у панському лісі, де працював зі своїми двома братами. У лісі вони робили взимку, а влітку знову наймалися до багачів.
Катруся закінчила чотирирічне навчання у сільській школі. У школу віддавали дітей з 6-7 років. Три перших роки навчали письма, читання, рахування, а четвертий шити-вишивати чи майструвати. Основним шкільним приладдям учня початкової школи був рисік (крейда) яким писали і таблиця(дощечка) на якій писали. Вчителі порадили матері послати дочку вчитися в промислову школу в Перемишлі. Так і зробили. Вдень вона вчилася шиття і крою, вечором вивчала німецьку і руську(українську) мови. Навчання тривало чотири роки. У промисловій школі учням забороняли говорити по-українськи. Хто заговорив по-українськи , то мусів заплатити кару – 25 крейцерів ( як тоді казали “грайцарів”). Говорили лише по-польськи. Катруся разом зі своїми чотирма подругами жили в пані Соєцької на квартирі.
Родичі доставляли дівчатам продукти: сир, масло, яйця, капусту, бульбу. Українських дівчат заставляли сповідатися в костьолі перед римо-католицьким ксьондзом, але причастя приймали в уніатського (греко-католицького) св”ященника.
У селі Чернево, на той час суцільно українському (за виключенням кількох жидів), була досить розвинута культурно-освітня діяльність, яка проводилась в читальні “Просвіта”. Існував драматичний гурток. І перший свій аматорський дебют Катруся зробила у власному селі – виступала в п’єсі Івана Франка “Украдене щастя”. Потім драматичний гурток поставив цю виставу в Мостиськах.
У селі відбувалися фестини на які приїздили Перемишльські гімназисти. Влітку в неділю сільська молодь плавала на човнах по річці “Вишня”, співали українських пісень, мріяли про своє майбутнє. Та поруч існувала нужда, яка спричиняла до того , що молодь змушена бала шукати ліпшої долі за тридев’ять земель.
Одного разу подруги приїхали на вакації до села з Перемишля. Саме тоді прибув з Америки односелець і почав розповідати, що там молодь може заробити по долару в день. Для сільського хлопця чи дівчини тоді один долар був цілий маєток! І всі чотири подруги вирішили податися за океан – до Америки.
Розповідала Катерина Іваночківна: “То було в жовтні 1913 року. Ми виїхали з села секретно, бо нам було стидно, що ми вчилися в промисловій школі і тепер утікаємо з рідного краю. Я думала бути в Америці лише два роки. Почала вираховувати скільки-то зароблю доларів за цей час? Як буду одержувати по долару на день то не тільки поверну гроші за шифкарту, але ще й родичі прикуплять морг-два поля. Щоб позичити гроші на шифкарту батько змушений був заставити багачеві останні пів моргу поля.”
Хто ж тоді знав, що вона більше ніколи не ступить на рідну землю? Одні осудять – втекла від труднощів, інші підтримають – добре зробила, а дехто може і пожаліє бо не так воно мається як воно бажається.
Коли дівчата прибули до залізниці, то на станції була старенька бабуся, яка хитала головою і промовляла. Добре запам’яталися Катерині бабусині слова: “Матері, матері, що ви наробили, що таких молоденьких у далекий світ пустили !..” Ще й сьогодні бринять ці сповнені трагізмом слова.
До німецького порту Гамбург, з якого відбували один за одним транспорти в заокеанські простори, до США та Канади, подруги прибули дещо пізніше ніж сподівалися і тому змушені були плисти наступним кораблем.
Про свою подорож Катерина розповідала: “Ми плили 16 днів. Подорожувало тоді багато емігрантів. Нам дали кімнату, в якій були сімейні з дітьми, але ми застрайкували, бо хотіли бути самі. Вийшли на палубу, збилися в гурток, почали співати. Підійшов до нас стюард і почав говорити по-німецьки (ми його розуміли), що ми не можемо вночі перебувати на палубі, що мусимо йти до кают. Він покликав старшого і той прямо почав лаяти нас. Ми не здались. Тоді почистили якусь комору і примістили нас усіх разом. Ми здобули перемогу!
Корабель яким ми мали зразу плисти почав горіти в океані. Наш поспішив йому на допомогу. Ми бачили страшну трагедію: батьки кидали своїх дітей у воду, рятуючи від вогню , сподіваючись, що їх підберуть і врятують. Потім самі скакали в океан. Сотні людей гинуло в холодних, бурхливих водах. З палуби охопленого вогнем корабля доносилися благання про допомогу українською, польською та іншими слов’янськими мовами.
Наш корабель не міг близько підплисти бо його відкидали бурхливі хвилі. Моряки рятувальними човнами підбирали людей з океану. На допомогу поспішали й інші кораблі. Їх було аж шість. Один врятував дітей, інший батьків, одні інших вважали загинувшими. Серед врятованих було багато обгорілих. Ми між собою збирали гроші для потерпілих – складали по одній короні. Більше не могли дати, бо кожен емігрант мусив мати “на показ” в порту 25 доларів.
Пізніше я довідалась, що мій вуйко прочитав у газеті, що корабель яким ми мали плисти, згорів у океані. Отже родичі і односельці вважали, що ми також загинули. Ба, навіть відправили за наші душі службу божу! Дехто з родичів носив жалобу.”
У такому настрою подруги прибули нарешті до Еллис Айленд. Катерина мала у Нью Йорку вуйка і послала йому телеграму. Пройшов один день, другий, третій, четвертий...Вуйко не зголошувався. Ніхто не прийшов її зустрічати. Подруг охопив переляк: що з ними буде далі? Повертатися з нічим, витративши останні гроші на шифкарті та подорож?
Дівчат охопила паніка. Два тижні вони, не озиваючись на виклики,
пробули на горезвісному острові Еллис Айленд, що политий цілим морем сліз українських емігрантів, яких завертали до старого краю, якщо вони не відповідали вимогам тих, хто хотів витиснути з них останні сили в пенсільванських шахтах чи на пітсбургських сталеварнях. І ось на 14-й день прибув на острів Михайло Горбацьо – вуйко Катерини та й забрав з собою племінницю. Вирвались з Еллис Айленда на американську землю і її подруги.
Вулиці Нью Йорка, по яких слід за вуйком нарешті ступала Катерина зі своєю валізочкою, зустріли її вигуками дітлахів : “Полак! Полак!”
Пробула вона у вуйка Михайла та цьотки Антосі шість тижнів. Потім почала відшукувати своїх подруг: Марусю Антоняк, Катерину Федевич і Єву Заваду. Всі вони так-сяк влаштувалися на роботах. Нарешті знайшла роботу і Катерина. У кравця на Бронксі. За роботу одержувала вона чотири долари на місяць, помешкання і харчі.
Багато потрібно буде місяців, думала Катерина, щоб можна сплатити за шифкарту, що вже там говорити про закуп поля для родичів. І за тих чотири долари у місяць працювала вона від світанку до пізнього вечора. Пізніше, як і подруги, змінила роботу в кравця на більш оплачувану ( 9 доларів у місяць) домашньою робітницею.
Раз на два тижні, маючи вихідний, відвідувала вуйка і цьотку у яких жили “бордівники” і, розуміється, тітка зразу хотіла підібрати Катерині із них жениха. Катерина відхиляла всі ці пропозиції, бо їй не подобався їхній спосіб життя, який зводився до пияцтва і гульби. Вона шукала такого товариства, де могла б щось навчитися, культурно провести час.
Одного разу зайшла до німецької книгарні і запитала за українською газетою. Їй запропонували “Свободу”. В другому числі, яке вона купила, побачила повідомлення, що в Нью Йорку організувалось Товариство “Нова Україна”, яке запрошує всіх тих, які хочуть грати на сцені, зголоситися на певну адресу до Михайла Мелешка. У наступний вихідний Катерина разом зі своїм двоюрідним братом Олексою Кульматицьким, що напередодні приїхав з України, пішла на згадану адресу.
Пригадувала Катерина Юрківна : “Я ніколи не забуду того, як я застукала у двері на третьому поверсі, як вони відкрилися і появився чоловік, запрошуючи до середини: “Пожалуйста! Пожалуйста!”. Ого, подумала я собі, “попала до москалів”. Я сказала, що прочитала повідомлення у “Свободі”, і тому прийшла сюди. Він представився: Михайло Мелешко. В помешканні було з шестеро осіб. Спочатку для випробування дали мені п’єсу Бориса Грінченка “Ясні зорі”. Як я прочитала першу сторінку, мене нагородили оплесками і сказали: “Маємо Аміну”.
Михайло Мелешко представив мені присутніх : режисера Миколу Кісіля, Федора Бражника, Андрія Кащука, Кіндрата Поповича (брата Матвія Поповича), Зосю Горуцьку, Самотіс.”
П’єсу “Ясні зорі” поставили в Пайсаку (Нью Джерсі). Зал був переповнений. Другу виставу поставили у Нью Йорку в Арлінгтон Холлі. То була п’єса Старицької-Черняхівської “Гетьман Дорошенко”. Третьою була п’єса Івана Тобілевича “Мартин Боруля”.
До товариства вступали нові члени. Появилися схвальні рецензії у газетах. Театральний колектив почав завойовувати щораз більшу популярність серед любителів мистецтва. Розширився репертуар гуртка. То були 1915-1916 роки. В 1917 році Андрій Дмитришин запропонував Іваночківні вступити у Федерацію Української Соціалістичної Партії. Красива ідея міжнародного єднання , свободи , соціальної підтримки бідних, яка була відгомоном революцій в Росії, надія на самовизначення України, захопили молодих українців з якими зустрічалася Катерина.
Різні погляди на розвиток робітничого руху розкололи емігрантів, що брали участь в драматичному гуртку, на різні табори. Пізніше, ті з емігрантів, які не поділяли оптимізму в користі для України перевороту в Росії і стояли на націоналістичних позиціях, просили Іваночківну приєднатися до них. Катерина була з тих людей, які прийнявши рішення не можуть зраджувати даному слову і тому відмовила. Зрештою політична приналежність немає ніякого значення, коли людина-творець національно свідома і щиро віддана своїй справі.
У 1919 році утворився Робітничий театр, який уже діяв на професійній основі. Колектив театру складався з 25 чоловік. Влаштували гастролі у Філадельфії, Тейлорі, Скрентоні, Балтиморі, Чикаго та інших містах. Крім українців на вистави приходили євреї, які прибули в Америку з України. Люди високо оцінювали гру артистів театру. Але витрати на гастролі, придбання реквізиту, костюмів, саме прожиття артистів не покривали невеличкі збори з вистав і Катерина Іваночківна почала виступати в інших театральних групах. Тоді виступала у виставах “Пісня жидівки”, “Мазепа”, “Жидівка-вихрестка”, “Ой, не ходи, Грицю”. Вистави відбувалися у Гаткінсон театрі в Нью Йорку.
Коли проводилась компанія по збору грошей для голодуючих на Україні то вирішено було поставити п’єсу “Мати-наймичка”, а доход з неї передати на цю гуманітарну справу. Режисувати п’єсу доручили Катерині Іваночківні.
З того часу вона не тільки виступала у п’єсах, але також стала режисером, здійснивши ряд успішних постановок. Були і експерименти за участю режисерів Олега Айвазовського (Єлисея Карпенко) організатора Українського модерного театру та Михайла Гана (Андрійчука). Та успіху “модерні” постановки у публіки не мали.
У 1926 році Катерина виходить заміж за емігранта з Солотвина Михайла Князевича, з яким прожила решту свого життя. Цей рік Іваночківна-Князевич вважала початком найвищого розквіту театральної самодіяльності при Союзі Українських Робітничих Організацій. Тоді утворився Драматичний гурток ім.Ів.Тобілевича. Головні ролі в постановках гуртка окрім Катерини Юрківни виконували Марта Голод, Іван Побіденко, Михайло Шевців, Марія Дмитришин.
Понад 50 років своєї артистичної діяльності Катерина Іваночківна-Князевич присвятила популяризації в Америці української культури, національної драматургії. Ціла низка персонажів різних жанрів та характерів втілена нею на сценах Нового Світу , це і Амін з “Ясних зір”, і Таміла з “Рабині Таміли”, і Маруся з “Ой, не ходи Грицю”, і Інтриганка з “Скупаря”, і Стеха з “Назара Стодолі”, і Мавра з “В неділю зілля купала”, і Анна з “Украденого щастя”, різні героїні в п’єсах “Глитай або ж павук”, “Наймичка”, “Сільські будяки”, “Чия дитина”, “Сирітка Хася”, “Гріх”, “Будка число 27”, “Дві жінки”, “Старі гріховодники”, “Нічна тривога”, “Гірська казка”, “Своя людина”, “Безталанна” , п’єсах Чехова та багатьох інших.
А ще були незабутні зустрічі з драматургом Мирославом Ірчаном, М.Г.Александровим, О.Л.Вишневським, Б.Г.Добронравовим, В.Ф.Грібуніним, письменниками М.Стельмахом, П.Загребельним, поетами Павлом Тичиною, Дмитром Павличком, Іваном Драчем, Степаном Олійником, керівником танцювального ансамблю Павлом Вірським, артистами Дмитром Гнатюком, Беллою Руденко, Валентиною Чайкою, сатириком Андрієм Совою та багатьма іншими. У 20 роках минулого століття Катерина Іваночківна брала участь в творчих зустрічах артистів театрів з України та Росії, що гастролювали у США, на яких були присутні режисери МХАТу К.С.Станіславський, В.Немирович-Данченко та І.Москвін.
Крім активної участі в театральній діяльності Катерина Іваночківна була широко відома як читець-декламатор. Вона прочитала сотні поезій і поем на концертах у Нью Йорку. В період другої світової війни була диктором українських радіопрограм у започаткованій нею організації “Голос Волі”, що віщувала українською мовою на різних радіостанціях. Не цуралася і буденної організаційної праці, допомагала молодим українцям у їх становленні. З січня 1926 року Катерина була секретарем Українського жіночого просвітнього товариства у Нью Йорку, діяльність якого тяжко переоцінити. В активі товариства збір продуктів для дітей Західної України, коштів та устаткування на лікарню у Львові, допомога постраждалим від повені в Західній Україні, в період війни антифашистська пропаганда та допомога речами солдатам антигітлерівських армій, підтримка робітників-вихідців з України, національно-просвітницькі заходи: участь в хорі ім. Леонтовича, драмтеатрі ім. Тобілевича , влаштування виставок, ярмарок, концертів, вистав, бенкетів тощо.
Вагомим був вклад сім’ї Іваночківни-Князевича в започаткуванні різноманітних програм підтримки українців в Америці , відкриттю в США пам’ятників Т.Шевченкові , І.Франкові.
Хоча Катерині Іваночківні так і не довелося більше побачити рідне село, його частка назавжди була в її серці. “Ми ніколи не забудемо рідної нашої Батьківщини і все раді новинам з рідної землі» ,- писала Катерина у листах до подруги Горбацьо Єфрозини. Турбувала її доля України, рідних та друзів, які залишилися на Батьківщині за залізним занавісом. “Не дають паспортів для виїзду в Радянський Союз таким , як ми. Може колись будуть дружніші відносини між Америкою і Радянським Союзом то ще побачимось ”,- бідкалася у листах Катерина. Кожен її лист на Батьківщину просякнутий вірою у краще життя українців на рідній землі і можливо щоб не втратити цю віру вона так і не наважилась відвідати Україну, бодай як турист.

Джерело: http://публікації преси, листування, розповіді очевидців